We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | Ми, жителі Лондона SE26, звикли до гламуру: Келі Брук та Джейсон Стетхем давно живуть поверхом вище дантиста. Однак, коли підбори Ануски Хемпел попадають на потрісканий цемент паркувального майданчика за межами моєї домівки, важко не згадати ті світлини в журналі Пікчер Пост, що зображали візити членів королівської родини до сімей, постраждалих від бомбардувань протягом Другої Світової Війни. Однак, її прихід до мого скромного угіддя є свідченням чогось більшого, аніж вираження співчуття. Хемпел- жінка, яка винайшла бутіковий готель задовго до того, як цьому явищу надали відповідне ім’я- прийшла, щоб дати мені інформацію, яку, судячи зі статей в журналах по інтер’єру та стурбованих постів в он-лайн форумах для врпавних господарів типу «Зроби сам», відчайдушно шукають половина власників нерухомості Західного світу: як посередній домівці надати вигляду та атмосфери п’ятизіркового готельного номеру з вартістю ночівлі 750 фунтів. Хемпелізувати, в моєму випадку, це створити скромний трансформований житловий простір із середнього прошарку трьохповерхового особняка епохи королеви Вікторії. «Вам би це вдалося», сказала вона, оглядіючи мою кухню. «Будь-кому б це вдалося. Немає жодних аргументів проти цього. Однак між кімнатами необхідна цілісність. Єдина ідея повинна проглядатись всюди. » Вона замислено визирає через пожежний вихід. «І Вам, безумовно, потрібно придбати сусідній будинок». Це був жарт. Я сподіваюсь. ... Варто зупинитись, все ж таки, аби замислитись над дивацтвом цього імпульсу. Готельний номер це простір, в якому відсутня пам’ять. Ми б відчули занепокоєння, якби знайшли будь-які ознаки попереднього мешканця, особливо враховуючи, що більшість із нас вирушає в готелі для здійснення вчинків, нездійсненних вдома. Ми очікуємо, що готельний номер буде прибрано настільки ретельно, ніби із ліжка щойно було витягнуто труп. (В деяких випадках, таке насправді може трапитись). Домашній інтер’єр втілює протилежну ідею: він є сховищем спогадів. Історія його мешканців повинна бути присутня на фото над каміном, картинах на стіні, книжках на полицях. Якби готельні номери були людьми, вони б були усміхненими пацієнтами після операції лоботомії або переконливими психопатами.
|